З приводу розвитку бальних танців в Україні

(0 Votes)

Бальні танці – захоплення елітне. Не кожному до снаги покласти на цю справу силу-силенну грошей, зусиль і часу. І все ж, незважаючи ні на що, бальні танці в Україні швидко розвиваються. І в цьому розвитку вбачаються певні проблеми, розв’язання яких допомогло б стимулювати подальший поступ і популяризацію цього виду спорту.

Насамперед, знову про суддівство. Питання: чи повинні зовнішні дані пари (краса очей, довжина ніг чи шиї, розмір талії, форма носа, вік тощо) впливати на рішення суддів? Дехто оцінює за спрощеною схемою: ця пара молода, гарна, партнер (партнерка) гарно складений (складена) – тому я проведу їх у фінал. 

Але ж танцівники-бальники поділяються на категорії не за ознаками довжини ніг чи шиї... І хтось старанно тренується – а інший б’є байдики і лише безсоромно намагається „виїхати” на своїй привабливій зовнішності. 
Отже, все не так собі просто. Насамперед, слід чітко з’ясувати, чим займаються пари на танцювальних конкурсах: мистецтвом чи спортом. Якщо бальні танці – це мистецтво, то судді тут взагалі ні до чого. У такому випадку це називається шоу-програмою. А якщо це спорт (звичайно ж, зі своїми специфічними особливостями), то судді мають застосовувати єдині критерії оцінювання пар. 

„Лінії рук і тулуба”: треба оцінити не природні дані спортсмена, а те, наскільки успішно він користується ними. Інакше ми ризикуємо перетворити спортивні танці на модельний бізнес. „Немає піднятих плечей”: це означає, що суддя перед початком танцю має оцінити зовнішні фізичні дані спортсменів (довжину шиї), а протягом змагання контролювати, чи піднімає спортсмен плечі, чи ні. Прикрість у тому, що якщо шия завдовжки 10 см – то видно підйом на півсантиметра, а для шиї 20 см судді „не помічають” підйом плечей і на 2-3 см. То уявімо собі: вийшли змагатися дві баскетбольні команди – а судді подивилися в протокол, що одна з команд має вищий зріст, і вирішили: „у баскетболі зріст допомагає, тому давайте призначимо технічну перемогу вищій команді”. Або виходять на ринг два боксери: один дуже м’язистий, а інший не дуже. І замість того, щоб рахувати та оцінювати технічні дії, суддя віддає перемогу тому, в кого більші біцепси. 

Будьмо відвертими: всі ці розмови про те, що пара „краще виглядає” чи „краще стоїть” часто прикривають елементарне небажання уважно придивитися до технічних елементів, які показують пари на паркеті. „А навіщо напружуватися: он у цього довша шия (ноги, руки), тому, скоріш за все, він і танцює краще”. Якраз навпаки. Не краще танцює, а такому танцівникові легше. А якщо він при цьому не знає до ладу, як використати такі шикарні подарунки природи, як довгі руки чи ноги, гарну фігуру тощо – то хіба можна ставити такого ледацюгу вище за того, хто працював на тренуваннях і успішно показує результати своєї роботи на конкурсі? 

Ще один аспект, який заслуговує на пильну увагу – питання про класи танцювальної майстерності та категорії учасників змагань. 

Більшість всеукраїнських танцювальних організацій для визначення класу спортсмена і критерію переведення його у вищий клас послуговуються схемами, аналогічними прийнятим у Європі. Наприклад, в Австрії механізм класності такий. Пара починає виступи з класу „D” і на змаганнях одержує очки відповідно до кількості переможених пар. Так, на змаганнях низового рівня за передостаннє місце дають одне очко, за третє з кінця – два, і так далі: за перше місце дається n – 1 очко, де n – кількість пар-учасників. Набравши необхідну кількість очок, пара переходить у наступний клас, де підрахунок очок починається з нуля. Перевагою тут є висока мотивація участі в турнірах – адже не одна-дві, а всі за винятком одної пари поповнюють свій очковий багаж. А найбільш виразними недоліками є такі: 1) зростання класності пари прямо залежить від кількості їх суперників – якщо суперників мало, то пара набирає класність повільно; 2) пари не зацікавлені змагатись у вищих класах, тому що така система підрахунку очок не враховує такі виступи. Такі недоліки гальмують ріст майстерності. 

В Україні дещо інший підхід. Наприклад, АСТУ, СГОСТУ, УРТ нараховують рейтингові очки тільки тим парам, які зайняли перші місця. Причому очки нараховуються тільки в тому разі, якщо у змаганні брало участь не менше чотирьох пар. А, наприклад, щоб одержати два очки у серед п’яти пар, треба бути першим. Серед десяти – також. Перемогти дев’ять пар значено складніше, ніж чотири, – а очкова винагорода та ж сама... Тобто нівелюється різниця між перемогами різної ваги. А третє – призове – місце лишається взагалі без очок... І це при десяти парах (півфінал!). А якщо змагалося 70 пар, то очки нараховуються тільки першим 12 – трохи більше 1/6. Отже, більшість пар змагається без спортивної зацікавленості. 

Не треба забувати й про суддівський чинник. Припустімо, що всі судді об’єктивні і кваліфіковані. Часто так трапляється, що лише один голос судді в одному танці вирішує долю місця, на яке претендують дві, а то й більше пар. А суддя може просто стомитися. Чи недодивитися. Чи у потрібний момент йому закриють огляд інші пари. Отак пара, які цілком заслуговує на перемогу, може зайняти друге, а то й третє місце – тобто залишиться без залікових очок. А, скажімо, в категорії „Дорослі” (не кажучи вже про сеньйорів) дуже часто трапляється, що змагаються всього лише дві-три пари. Отже, даремно змагаються... Виходить просто таке собі „тренування в костюмах” – а не класифікаційне змагання. 

Таким чином, знівельовано єдину згадану перевагу австрійської системи, а от недоліків трохи додалося. Насамперед, немає належної змагальної мотивації – оскільки рейтингові очки дістаються невеликій частині учасників – лише 1/5–1/6 від загальної кількості пар. 

Ось так і виходить, що класи парам доводиться присвоювати не за їхніми спортивними досягненнями (не дочекаєшся!), а на око. Тренером або організатором змагань. Залежно від кон’юнктури, а не згідно з об’єктивними даними виступів спортсменів. Як це сталося на недавньому турнірі „Калейдоскоп-2005”. Парі, яка в класі „C” зайняла друге місце (серед трьох пар), організатори поставили вищий клас – мотивуючи це тим, що ця пара вже танцює краще, ніж клас „C”. І це лише одна з багатьох пар, які давно переросли свій формальний клас, а очок відповідних набрати не змогли. Це ще одне підтвердження недосконалості такої системи. 

Недостатньо розвинена система танцювальних класів і нарахування рейтингових очок призводить до того, що багатьом парам фактично ніде виступати – не всі ж наважаться змагатися з „крутими”. Як наслідок, кількість учасників змагань часто буває меншою за оптимальну, організатори турнірів (і тренери також) недораховуються грошей, майстерність таких пар зростає повільно, люди отримують менше насолоди від танців... Втім, є певні спроби виправити цю ситуацію. Скажімо, в СГОСТУ нещодавно ввели нову категорію – „Сеньйори 1” – у якій одному з пари повинно бути більше 30 років. Це, безумовно, свідчить про бажання керівництва дати можливість потанцювати й парам „другого ешелону”. Але навряд чи ця категорія може бути численною. Провокаційний дозвіл на велику різницю у віці – це фактично орієнтація здебільшого на контингент не зовсім молодих уже парубків, які хочуть танцювати з молоденькими панночками. Як правило, спортивної мотивації у таких пар немає. А реально в такій категорії виходять на паркет усього лише 2-4 пари майже сеньйорського віку, де обом партнерам за 30. 

Але тут є одна заковика. За правилами IDSF, категорія „Сеньйори” починається з 35 років, і „Сеньйори-1” – це вік 35-44 роки. Щоб не було розбіжності з міжнародними нормами, нам видається доцільним висунути таку ідею. Категорія „Дорослі” розбивається на дві. Просто „Дорослі” – 19-29 років – і „Дорослі-2” – 30-34 роки за молодшим із партнерів (спортсмени з першої категорії здебільшого не „доживають” до такого спортивного віку, і тут, як правило танцюють зовсім інші люди). Сеньйори мають право танцювати в категорії „Дорослі-2”. 
І ще з приводу категорій. У недалекому минулому була доволі популярною класифікація сеньйорів за середнім віком. Чом би не запровадити й таку категорію? Більше того, цей підхід можна поширити – як доповнення до прийнятих правил – також і на ювеналів із юніорами. У цьому віці хлопці, як правило, ще дрібні, тому пара однолітків часто виглядає доволі кумедно: партнерка вища за партнера мало не на голову. Або в колективі просто немає потрібних однолітків – а танцювати діти хочуть. Отож нерідко трапляється, що один із партнерів на рік-два старший, і пара змушена йти в сильнішу категорію, де їй змагатися важко. 

Отже, для зростання майстерності „незондерських” пар необхідно, по-перше, мати достатню кількість різноманітних класифікаційних змагань усіх рівнів, а по-друге, забезпечити спортивний інтерес змагань – щоб якомога більше місць (у розумних межах) давали залікові очки. 

На цьому тлі більш заохочувальною видається система Ліги танцю України. Змагання кожного класу мають свою вагу, і очки нараховуються відповідно до зайнятого місця (тільки остання пара не отримує очок). Критерієм переходу у вищий клас слугує так звана стабільність якості результату: пара на яких-небудь 5 змаганнях (це можуть бути турніри будь-якого рівня, а не тільки „свого класу”) повинна мати необхідний середній бал. Зводиться до мінімуму „суддівсько-флуктуаційний фактор”: необхідні очки отримує більша кількість пар: наприклад, із п’яти – перші 2, із восьми – перші 2-3, із 12 – перші чотири. Причому „недобрані” очки на одному конкурсі можна компенсувати на наступному. Детальніше враховується кількість суперників: чим їх більше, тим більше отриманих очок за дане місце. Отже, пари заохочуються до участі в різного рівня змаганнях: вони можуть змагатися і в „своєму” класі, і у вищому – очки все одно нараховуються. А це зацікавлює. І додає інтриги. 

Чом би не запровадити цей досвід ширше? 
Крім того, добре було б також мати єдину всеукраїнську базу даних класності – а то виходить, що пара вже має якийсь клас, а йде в іншу організацію і танцює там у нижчому класі. І таке явище не поодиноке. І багато перспективних пар опускають руки і кидають танці – бо знають, що в їхній категорії завжди знайдеться достатня кількість пар вищого рівня, з якими їм іще ранувато змагатися. 

Хотілося б, щоб ті, від кого це залежить, із розумінням поставилися до окреслених проблем. Тут потрібні лише мінімальні організаційні зусилля – а в результаті всі ми тільки виграємо.


Вадим Меліхов
2009

Форма входу

Підписатися

Отримуйте наші новини!

Будь ласка, включите JavaScript, щоб відправити форму